16.05.2025
1 хв
701
Нерозкрите вбивство заможного техаського нафтовика в 1971 році й досі залишається однією з найбільш загадкових і заплутаних справ у кримінальній історії США. Убивство сталося просто перед домом жертви — серед ночі, після елітного турніру зі стрільби. Через пів століття слід досі не охолонув: з’являються нові свідки, документи, імена. Але відповідей — все ще немає. Це не просто історія про одне вбивство. Це хроніка падіння цілої соціальної касти — нафтових баронів, гральних клубів, замовних вбивств і темних угод.
Вільям «Білл» Ашер Річардсон-молодший народився в заможній родині нафтовиків і фермерів Південного Техасу. Його дитинство минуло у світі великих маєтків, автоперегонів та родинних традицій. Але за зовнішнім блиском ховалися труднощі: він був бешкетником, змінив три середні школи, і врешті залишив навчання. Незважаючи на це, у 20 років він вступив до лав морської піхоти США, де брав участь у Корейській війні. Після поранення йому вручили нагороду за службу — той досвід, очевидно, сформував у ньому як стійкість, так і рішучість.
Після війни Білл приєднався до родинного бізнесу, створивши власну компанію Richardson Petroleum Enterprises. Його батько заснував Richardson Petroleum, яка стала основою добробуту сім’ї. Молодший Річардсон жив життям плейбоя: літав на модифікованому P-51 Mustang, керуючи нафтовими активами, грав у покер із високими ставками, рибалив у затоці та відвідував турніри зі стрільби по голубах. Особливе місце в його житті займав кривавий вид спорту — стрільба по живих голубах у стилі «колумбера», що вимагала не лише майстерності, а й нервів зі сталі. Він тричі був представником Америки на міжнародних змаганнях.
У 1963 році життя родини Річардсонів було зруйноване трагедією: батько Білла, опинившись у фінансовій скруті, застрелився у власному будинку. Шестирічна дочка Білла, Лінн, згадує, як дитина принесла рахунок на $11 за доставку продуктів, але її дід був настільки банкрутом, що не зміг заплатити й наклав на себе руки. Трагедія залишила глибокий слід у сімейній пам’яті, створивши атмосферу неминучої фатальності. У родині Річардсонів говорили про родове прокляття: кілька поколінь поспіль переслідувало насильство і смерть.
Фінансова ситуація Білла погіршилася наприкінці 60-х. У 1969 році він оголосив банкрутство, маючи борг у $3,3 млн (еквівалент майже $29 млн у сучасних цінах). Половину суми складали незабезпечені борги перед 125 кредиторами, серед яких були й його колишні партнери. Дехто з них відкрито висловлював йому ворожість. Під тиском фінансових зобов’язань Річардсон ще активніше занурився в азартні ігри та стрілецькі турніри. Саме в цьому оточенні — на перетині азарту, готівки та криміналу — він знайшов і друзів, і ворогів.
Пізно ввечері 1 серпня 1971 року Річардсон повернувся з родиною до свого дому в Корпус-Крісті після турніру зі стрільби по голубах у Мак-Аллені. Його дружина, пасинок і домогосподарка вже розпочали розвантаження речей, коли Річардсон вийшов з будинку на колесах «Віннебаго», запаркованого перед чотирикімнатною віллою в середземноморському стилі. Саме тоді з тіні вийшли двоє озброєних чоловіків — у комбінезонах, бейсболках і темних окулярах. Не сказавши ні слова, вони впритул випустили у нього картеччю 45 дробин з обрізів. Постріли прийшлися у голову, шию, груди та руки. Це було явно сплановане й професійне вбивство.
Дружина кинулася до телефону, але лінія вже була обрізана. 11-річний пасинок, Джеймс ЛаБарба, в шоці побіг кликати на допомогу. Сусідній лікар не встиг врятувати чоловіка — Річардсон помер на під’їзній доріжці ще до прибуття швидкої. У будинку панував хаос, а слідчі пізніше виявили порожні банки з-під пива і сигарети в кущах навпроти, що вказувало на засідку. Першими, хто прибув на місце, були Чіп Хоган і його батько Роджер — друзі Річардсона, які також повернулися з полювання того дня. Вони побачили на асфальті тіло людини, яка ще кілька годин тому тримала в руках рушницю на змаганнях.
Слідство швидко вийшло на слід двох чоловіків, яких домогосподарка Мері Чавес впізнала за поліцейськими фотографіями — це були Одіс Томас Хаммонд та Сем Мена, обидва з Форт-Ворта. Їхній профіль викликав занепокоєння: обидва були рецидивістами з довгим списком злочинів, що включали крадіжки, насильство, втечі з в’язниць і щонайменше одне попереднє вбивство. Хаммонд, зокрема, ще в 1957 році був учасником смертельної перестрілки біля бару, в якій загинув його друг — сутенер. Його не притягли до відповідальності лише через зникнення головного свідка. Через два роки він убив продавця автомобілів у Х’юстоні, але, що дивно, після засудження на 30 років, вийшов на волю у квітні 1971-го — за кілька місяців до вбивства Річардсона.
Сем Мена мав схожу біографію: багаторічний кримінальний досвід, пов’язаний із грабунками, втечею з тюрми та підозрами у торгівлі наркотиками. Але ще більш тривожним було те, що, перебуваючи у в’язниці за справу Річардсона, Мена спробував найняти вбивцю, щоб усунути головну свідку — ту саму економку Чавес. За задумом, виконавцем мав стати Пол Адамс Гіббс, відомий також як «Томмі» — людина з історією військової служби, кримінального минулого й тіньової репутації кілера. Його особистість, як виявилося згодом, відігравала ключову роль: слідчі почали підозрювати, що саме Гіббс був водієм втечі тієї ночі — тим, хто чекав убивць у машині та відвіз їх із місця злочину.
Пол Адамс Гіббс, більш відомий як Томмі Гіббс, був фігурою, яка повністю втілювала образ класичного кілера зі шпигунського фільму: колишній морський піхотинець, поранений у Тараві під час Другої світової, потім — безжальний злочинець, що змінив декілька імен, в’язниць та штатів. Його арештовували за крадіжку авто, грабежі, збройні напади, і навіть підозрювали в торгівлі наркотиками. У тюремній пресі він згадується як організатор нападів, якого знали в тіньових колах. Саме цей чоловік, як свідчать записи округу Паркер, мешкав із Семом Меною в Азлі (Техас), і саме його підозрювали у керуванні автомобілем під час убивства Білла Річардсона.
Справжня моторошність цієї історії полягає в тому, як Гіббс помер. Через шість тижнів після того, як поліція запобігла змові на життя Мері Чавес, тіло Гіббса знайшли в лісі поблизу міста Везерфорд. Він лежав у костюмі, з краваткою, мертвий у калюжі власної крові. Йому шість разів вистрілили в обличчя з близької відстані — настільки, що на щоці залишились опіки від пороху. Слідчі дійшли висновку, що його вбили стратою, імовірно після того, як витягли з багажника автомобіля. У його кишенях не знайшли нічого, крім закривавлених записок. Цей почерк — швидка страта, повне знищення впізнаваних рис обличчя — чітко натякав на організовану розправу.
Справу ускладнювало те, що Гіббса офіційно ніколи не було названо підозрюваним у вбивстві Річардсона. Його смерть зробила це неможливим: коли розпочався суд над Хаммондом, Гіббс вже був мертвий, і його роль у справі — лише побіжно згадана у слідчих записках. І тим не менш, в поліцейській нотатці, знайденій серед архівів округу Паркер, є пряма вказівка: «Гіббс жив із Семом Меною… брав участь у вбивстві Річардсона… підозрювався як водій». У таємничий спосіб, він ніби зник у темряві справи, залишивши по собі лише сліди, які поліція так і не довела до логічного завершення.
Наступним кроком у розслідуванні стала спроба суду — єдина офіційна юридична спроба дати відповідь на те, хто і навіщо убив Білла Річардсона. Але, як покажуть наступні абзаци, і ця спроба зазнала краху.
21 серпня 1972 року, через рік після вбивства Білла Річардсона, перед судом постав один з головних підозрюваних — Одіс Томас Хаммонд. Прокурори, сподіваючись на вирок, який би нарешті дав відповіді на численні питання, зібрали низку свідків. Мері Чавес та 11-річний Джеймс ЛаБарба прямо вказали на Хаммонда як на одного з двох стрільців. Також були очевидці, які бачили його в готелі в Мак-Аллені під час турніру, де зупинявся Річардсон. Один з них згадав, як Хаммонд хвалився, що приїхав з Форт-Ворта на машині, переобладнаній під бутан — унікальна деталь, яка здавалася неспростовною.
Однак захист Хаммонда виявився не менш хитрим, ніж його кримінальна історія. Його адвокат поставив під сумнів, чи могли свідки побачити обличчя стрільців вночі, враховуючи бейсболки, окуляри та слабке освітлення. Ключовим став експерт ФБР із вогнепальної зброї: він засвідчив, що знайдені гільзи не відповідали типу обріза, який, за словами свідків, тримав нападник. Це серйозно підірвало довіру до показань очевидців. А ще — суд заблокував усі спроби прокуратури згадати про попередні вбивства, у яких Хаммонд був фігурантом. Журі не дізналося, що той вже був засуджений за стрілянину з летальним результатом.
Врешті-решт, вирішальними стали слова захисників та сумнівна сила свідчень. Хоча прокурори будували свою справу на лінії: «той самий Хаммонд, ті ж методи, ті ж партнери», присяжні отримали лише урізану версію істини. Алібі Хаммонда підкріпила жінка, яка заявила, що провела з ним ніч у Форт-Ворті під час вбивства. Попри очевидні суперечності, цього вистачило: Одіса Хаммонда визнали невинним. Коли його звільнили, він вийшов із залу суду з посмішкою, у сонцезахисних окулярах — одягнений, наче знущаючись із судової системи. Наручники йому зняли вже на ґанку. Преса не приховувала скандалу: жорстоко вбитий нафтовик, десятки доказів — і жодного засудженого.
Але історія на цьому не закінчилася. Хаммонда знову заарештували через кілька років — цього разу за пограбування аптеки в Далласі. Він був у перуці, мав пістолет і втік зі спільником, тим самим, з яким ще у 1959 році вбив продавця авто. Система знову дозволила цьому чоловіку залишити кривавий слід у Техасі. Як і Сем Мена, він ніколи не визнав своєї участі у вбивстві Білла Річардсона.
Після того, як справа проти Одіса Хаммонда провалилася, влада вирішила не висувати окремих обвинувачень проти Сема Мени у вбивстві Річардсона. Проте це зовсім не означало, що Мена вийшов сухим із води. Його кримінальна кар’єра лише продовжила наростати, немов снігова куля. Залишаючись у в’язниці за інші правопорушення, він потрапив під ще одну хвилю слідства — цього разу за змову з метою вбивства окружного прокурора округу Таррант Тіма Каррі. У 1974 році з’ясувалося, що Мена, не змінюючи стилю, знову намагався залучити співкамерника для організації замаху на посадову особу. План провалився, але сам факт того, що засуджений за тяжкі злочини задумує нове вбивство з-за ґрат, вчергове підтвердив його схильність до насильства.
У 1980-х Сем Мена знову потрапив під приціл правоохоронців — цього разу за торгівлю кокаїном. У Х’юстоні, на одному з міських перехресть, поліція провела операцію під прикриттям. Мена з’явився в джинсовому «канадському смокінгу», з густими вусами і зарядженим .38-каліберним револьвером. Він мав при собі пакунок кокаїну і впевнено вів переговори з офіцером, якого вважав покупцем. Арешт відбувся на місці, і Мена знову потрапив у тюрму. Цього разу — надовго. Протягом наступного десятиліття він періодично з’являвся в судових записах, а потім зник з офіційної арени. У 1990-х роках він помер, так і не зізнавшись у причетності до вбивства Білла Річардсона. Його історія завершилась мовчанням — таким же глухим, як і багато інших ниток цієї заплутаної справи.
Менше ніж через рік після загибелі Білла Річардсона, 6 червня 1972 року, вбивці знову завдали удару — цього разу по іншому представнику королівського азартного кола Техасу. На берег острова Мустанг хвилями викинуло тіло молодого мільйонера Джорджа Рендольфа «Ренді» Фарентольда, 32-річного спадкоємця нафтової імперії. Він був прикутим за шию до бетонного блоку, що свідчило про умисне і безжальне вбивство. Фарентольда називали «спортсменом» — евфемізм для плейбоя з репутацією азартного гравця, стрільця по голубах і близького друга Річардсона. Вони разом відвідували стрілецькі турніри, грали у кості на десятки тисяч доларів і, як повідомляли, були залучені в одне й те саме коло нелегальних фінансових операцій.
Та вбивство Фарентольда було не просто особистою розправою. На момент своєї смерті він мав стати головним свідком у федеральному процесі проти чотирьох чоловіків, звинувачених у складній шахрайській схемі з казначейськими облігаціями на $100,000. Його зникнення перед судом фактично обвалило справу. У фокус уваги одразу потрапили двоє обвинувачених — Брюс Басс III та Тарел Сміт, партнери у будівельному бізнесі з Корпус-Крісті. Вони, як і Річардсон з Фарентольдом, були частиною закритого клубу — людей, які полювали, стріляли, грали та, як з’ясується згодом, убивали разом. Поліція встановила, що Фарентольда викрали, побили до смерті, а потім задушили — і все це, ймовірно, зробили ті, кого він колись називав друзями.
Прорив у розслідуванні прийшов не з офісу прокурора, а з в’язниці. У справу втрутився Роберт «Маленький Боб» Волтерс — чоловік, що вже мав за плечима допомогу у втечі з тюрми та вважався надійним інформатором у кримінальному світі. Саме він зголосився дати показання проти Брюса Басса. За його словами, Басс та Сміт разом убили Фарентольда і звернулися до нього за допомогою у знищенні тіла. Волтерс стверджував, що був свідком моменту, коли тіло кидали в океан, а також — що сам Басс зізнався йому у ще одному злочині: вбивстві Білла Річардсона. За його словами, Басс телефонував йому 1 серпня 1971 року — у день вбивства Річардсона — і заявив, що «сьогодні закінчить одну гру». А після стрілянини, знову звернувся з проханням викинути обріз у зливову каналізацію та в Осо-Крік.
Попри те, що обріз так і не знайшли, суд присяжних визнав свідчення Волтерса достовірними. У 1977 році Брюса Басса засудили до 16 років в’язниці за вбивство Фарентольда. Його партнер Тарел Сміт уник покарання і помер від серцевого нападу у 1985 році. Що ж до Річардсона — Басс ніколи не поніс відповідальності за це вбивство, хоча за кулісами багато хто вважав: саме він був тим, хто «замовив» смерть Білла.
Історія Брюса Басса не закінчилася навіть після його засудження. Під час розслідувань, проведених незалежними джерелами, виявилося, що Басс та інші учасники кривавих подій на кшталт Джеррі ЛаБарби були не просто гравцями у стрільбі чи бізнес-партнерами — вони були частиною значно ширшого, глибшого та небезпечнішого кола. Цей клуб, що ззовні виглядав як елітна тусовка стрільців по голубах і багачів, насправді мав тісні зв’язки з підпільною мафією, зокрема з так званою «мафією Діксі». Це була loosely connected кримінальна мережа, без чіткої ієрархії, але з грошима, доступом до зброї, гральних залів і, головне — до мовчазних виконавців.
ФБР провело обшуки в офісах Jack Edward Kress і компанії Kress Manufacturing в Оклахомі, яка займалася виготовленням фальсифікованих гральних пристроїв: підкручених кубиків, мічених карт, схем обману. Під час розслідування агенти зафіксували імена двох техасців — Брюса Басса та Джеррі ЛаБарби. Обоє — особи з особистого кола Річардсона. ФБР підозрювало, що вони використовували фальшиві гральні інструменти для створення незаконного доходу та тісно працювали з іншими «операторами» у Луїзіані та Міссісіпі. Один з поліцейських інформаторів у 1972 році заявив, що Басс і ЛаБарба були «грошовими людьми» для Тоні Катеріна — власника нічного клубу в Далласі й соратника Джек Рубі, відомого вбивці Лі Харві Освальда.
Джеррі ЛаБарба, до речі, був не просто знайомим Річардсона. Він був колишнім чоловіком його дружини і батьком того самого 11-річного Джеймса ЛаБарби, що став ключовим свідком у справі. Коли Джеррі виступав у суді, він дивно уникав прямої мови щодо вбивства, хоча раніше заявляв, що «знає, хто це зробив». У залі суду ж він натомість сказав, що хотів лише захистити сина, мовляв, «краще всім говорити, що Джеймс нічого не бачив». І тут пролунала його відома фраза: «Здається, що свідкам дуже важко залишатись живими в Корпус-Крісті». Усі в залі зрозуміли, про що йшлося: Річардсон, Фарентольд, Гіббс, — кожен, хто міг щось розповісти, або був мертвий, або мовчав.
Справжньою кульмінацією стало ім’я ще однієї загадкової постаті — банкіра Ламара Гілла. Цей чоловік у 1970-х часто орендував приватні літаки, щоб возити елітних гравців до Техасу, Лас-Вегаса й Багам. У 1973 році його засудили за крадіжку понад $4,6 млн з банку, яким він керував. Коли журналісти запитали його, куди поділись гроші, він відповів: «Я просто не знаю… Це шалено багато грошей». У книзі про рейнджера Джима Пітерса Гілла описують як «впливового банкіра із Джорджії, що обслуговував групу гравців, включно з Річардсоном і Бассом». Вони літали на його літаках, грали в кості на борту, жили на островах, і поверталися ніби після легального відпочинку. Насправді ж — це було гральне братство зі смертельними наслідками.
Попри десятки очевидних зачіпок, прямих свідчень, знайдених тіл і непрямих визнань — вбивство Білла Річардсона офіційно залишається нерозкритим. Чому? По-перше, через масове блокування доступу до інформації. ФБР, згідно з даними на 2025 рік, володіє понад 12 000 сторінками документів, що стосуються Брюса Басса. З них було оприлюднено… лише 29. Є й понад 2 години аудіозаписів, які теж ніхто з журналістів не чув. Запит Bellingcat (на основі якого відновлено частину хронології) формально стоїть у черзі на… 6 з половиною років. Це — офіційний строк очікування на публікацію одного лише архіву. Подібна ситуація і з файлами на Сема Мену, Джеррі ЛаБарбу, та особливо — на Ламара Гілла. Стратегія «заглушення» тут виглядає очевидною.
Далі — Корпус-Крісті. Місто, де все сталося, офіційно має власну групу по нерозкритих вбивствах у складі двох детективів. У 2023 році вони почали переглядати справи за період з 1970 року, включно зі справою Річардсона. Але відразу ж відмовилися надати журналістам будь-які ключові документи. Ухвали, протоколи, результати розтину, покази свідків — усе під замком. Навіть після кількох офіційних запитів журналістів і правозахисників прокуратура Нуесес не відкрила архів. Неофіційно, слідчі заявили, що «розглядають можливість офіційного закриття справи». Що саме вони побачили — не каже ніхто.
Значну частину слідів стер час. Головні свідки або померли, або зникли з поля зору. Мері Чавес, яка бачила вбивство на власні очі — зникла після 1970-х. Джеймс ЛаБарба, який впізнав Хаммонда, помер у 2018 році. Його батько, Джеррі ЛаБарба, помер у 2009-му. Більшість обвинувачених також вже померли — Мена, Хаммонд, Басс. Тіла зникли, а з ними — і відповідальність. Система правосуддя Техасу 70-х не просто не змогла зібрати справу в цілісну картину — вона фактично розвалилася під вагою безкарності, сумнівних судових рішень і мовчання вищих ешелонів.
І навіть сьогодні, у 2025 році, коли залишилось так мало людей, здатних щось сказати, дочка Білла Річардсона — Лінн — визнає: «Я не знаю, чи колись ми дізнаємось правду. Але якщо хтось ще знає — вони повинні заговорити». Саме вона згадала, як у дитинстві під час полювання на голубів штовхнула Брюса Басса в басейн — тоді її батько стрибнув у воду, врятував його, й суворо насварив дочку. Цей короткий епізод із життя став іронічним символом: колись Річардсон рятував Басса, а згодом — імовірно саме Басс став його катом. Доля зробила коло. Але юридичне — так і не замкнулося.
