11.02.2025
2 хв
1029
Карл Кох — німецький хакер, якого називають одним із перших кіберзлочинців, що співпрацювали з КДБ. Його псевдонім Hagbard та одержимість числом 23 стали частиною легенд хакерської культури 80-х. У статті розглядаються дитинство Коха, психологічні травми, які вплинули на його світогляд, а також вплив культових книг, зокрема трилогії Illuminatus!, що сформувала його віру в хаос і змови.
23 травня 1989 року в Ганновері за загадкових обставин зник один із найвідоміших хакерів свого часу — Карл «Hagbard» Кох. Талановитий комп’ютерний самоучка та затятий прихильник конспірологічних теорій уже кілька місяців перебував у центрі уваги преси та спецслужб: його підозрювали у зломі секретних американських військових систем на користь КДБ СРСР. Незадовго до зникнення Кох розповідав друзям про переслідування з боку «прибульців», а знайдене через тиждень у лісі обгоріле тіло лише породило ще більше запитань. Хто такий Карл «Hagbard» Кох, чому його переслідувало число 23, як він опинився під наглядом спецслужб — і що зрештою призвело до його загибелі?
В одній із біографічних історій про Кевіна Мітника згадується німецький хакерський клуб Chaos Computer Club (CCC) — спільнота комп’ютерних ентузіастів, що виникла у ФРН у 1980-х роках і існує до сьогодні. Ранні роки діяльності CCC сповнені захопливих подій, і деякі з них пов’язані з гамбурзьким хакером на ім’я Карл Кох. За межами Німеччини його ім’я маловідоме, але серед німецьких хакерів і прихильників теорій змови воно досі має легендарний відтінок. Для російськомовної аудиторії Кох залишився фігурою майже невідомою — хоча саме він і його соратники стали одними з перших хакерів, що співпрацювали з радянськими спецслужбами, передаючи КДБ дані про американський військово-промисловий комплекс. Принаймні — наскільки це можна судити з відкритих джерел.
Карл Вернер Лотар Кох народився 22 липня 1965 року в Ганновері, на півночі ФРН, у родині середнього достатку, що ззовні здавалася пристойною, але мала глибокі внутрішні проблеми. Дитинство майбутнього хакера минало серед постійних сварок і конфліктів між батьками. Батько, Вегнер Кох, зловживав алкоголем, а мати, Агнес, зрештою не витримала сімейної напруги — подружжя розійшлося, залишивши Карла із сильним відчуттям покинутості. Додатковим ударом стала спроба самогубства його старшої сестри Христини, що лише поглибило недовіру хлопця до світу та дорослих. Коли Карлові виповнилося одинадцять, він пережив нову трагедію — смерть матері від раку.
Після цього батько повернувся до дітей і взявся за їхнє виховання, проте його поведінка залишалася жорсткою й непередбачуваною. Нове цивільне подружжя батька також зловживало алкоголем, а навіть рідна бабуся не створювала дітям відчуття безпеки. До десятого класу Карл уже мав серйозні психічні проблеми — він страждав на тривожність, вибухи агресії та перепади настрою, іноді вживав легкі антидепресанти без медичного контролю й експериментував із курінням різних речовин.
Одним із небагатьох способів утекти від реальності для Коха стало захоплення комп’ютерами. У 1982 році він придбав свій перший персональний комп’ютер, повністю занурившись у світ технологій. Гроші на покупку заробив сам — активно брав участь у шкільному самоврядуванні, допомагав у позаурочних проєктах і навіть організовував вечірки. Окрім цього, Карл приєднався до антиядерного та антифашистського руху, що у тодішній Західній Німеччині вважалося частиною радикально-лівого середовища — а отже, викликало підозру з боку влади.
У ті роки Західна Німеччина залишалася глибоко розколотою ідеологічно. Дискусії про нацистське минуле, роль країни в НАТО та політику під час Холодної війни точилися у вкрай напруженій атмосфері — адже у разі військового конфлікту саме ФРН могла стати полем бою між наддержавами. Значна частина політичної еліти зберігала приховані симпатії до ідеології Третього Рейху, попри формальну заборону таких поглядів, тоді як студентська молодь зачитувалася працями Мао Цзедуна і мріяла про соціальну революцію.
Суспільство ще не оговталося від терористичних атак ліворадикальної Фракції Червоної армії (RAF) і серії загадкових смертей її учасників у тюрмах, що лише посилювало атмосферу напруження та взаємної підозри. У цьому середовищі Карл Кох природно схилявся до лівих ідеалів, хоча ступінь його радикалізму сьогодні важко визначити. Однак вирішальний вплив на формування його світогляду мала не політика, а книга — текст, що перетворив юнацьке захоплення конспірологією на своєрідну життєву філософію.
Очевидно, Вегнер Кох не мав жодного уявлення про зміст книги, яку подарував 14-річному синові під назвою «Золоте яблуко» — інакше цього подарунка, ймовірно, ніколи б не було. По-перше, це був другий том трилогії “Illuminatus!” американських письменників Роберта Ши та Роберта Вілсона. По-друге, сам текст навряд чи можна було назвати дитячим — навіть за мірками більш ліберальної сьогоднішньої культури, не кажучи вже про тодішню Західну Німеччину. Один із авторів, Роберт Ши, працював редактором у Playboy, а його колега Роберт Вілсон — постійним автором журналу. Тож у трилогії не бракувало відвертих сцен, експериментів з тілом і свідомістю та епізодів, які нині отримали б рейтинг NC-21. До цього додається рясне вживання наркотиків і психоделіків — у таких масштабах, що навіть Гантер Томпсон міг би позаздрити.
Втім, значно важливішим для історії Карла Коха було не те, як написано «Illuminatus!», а те, про що ця трилогія. Це постмодерністський конспірологічний роман, який об’єднує майже всі відомі на той час теорії змови в єдиний всесвіт. У ньому історичні факти, літературні алюзії, містифікації та вигадки перемішані настільки щільно, що межа між реальністю й вигадкою постійно зникає. Автори навмисне розмивали цю грань, іронізуючи над абсурдністю людського прагнення знайти «велику правду» у хаосі світобудови.
Для юного Карла Коха ця книга виявилася не просто химерним чтивом, а одкровенням. Вона поєднала в його уяві політичний бунт, містицизм, хаос і пошук прихованого сенсу, сформувавши основу тієї світоглядної системи, яка пізніше визначить його долю.
Роберт Вілсон і Роберт Ши створили свій роман як священне писання напівпародійного вчення дискордіанства. Це породження контркультури 1960-х років, форма хаосизму — не в сенсі поклоніння вигаданим божествам, а у переконанні в користі безладу, конфлікту, невизначеності й несерйозності. Згідно з цим ученням, життя існує лише в стані хаосу та гри-боротьби, де будь-які дані навмисно неповні або спотворені. Спроби організувати реальність у суворі ієрархічні системи, встановити контроль Всевидячого Ока, нав’язати серйозність і спрощувати складність світу вважаються злочином проти самої природи буття. Головною фігурою вчення є антична богиня Еріда, а символом — «священне Хао»: нерівноважний варіант Дао із золотим яблуком з одного боку та п’ятикутником з іншого.
Не дивно, що це справило сильне враження на 14-річного підлітка з проблемної родини. Адже саме «вибух свідомості» був однією з цілей авторів. Ще в 60-х Роберт Вілсон започаткував операцію «Mindfuck», закликаючи однодумців із дискордіанського та контркультурного середовищ до цілеспрямованого нагнітання параної та руйнування звичної картини світу через теорії змови, історії про таємні ордени й приховані знання. Всі прояви зла у світовій історії, за цією логікою, пояснювалися діяльністю ордена ілюмінатів, який, у вигляді баварських ілюмінатів XVIII століття, прагнув зробити світ надмірно впорядкованим і раціональним.
Цикл «Illuminatus!» став для Карла Коха практично священним текстом — він потім стверджуватиме, що перечитав цю близько 800-сторінкову трилогію приблизно 60 разів. Досі не повністю зрозуміло, що саме з книги Кох сприймав буквально, а що вважав вигадкою, але в існування змови ілюмінатів у тій чи іншій формі він, схоже, вірив щиро. Персонаж Хагбард Селін/Челіні — капітан «золотої субмарини», харизматичний і всемогутній лідер дискордіанців у боротьбі з ілюмінатами — став для нього кумиром. Цей гібрид капітана Немо, Джона Голта і Тайлера Дердена — типовий «марти-сю», нереалістичний приклад для наслідування, але саме цей образ надихнув тривожного підлітка. З певного моменту він вимагав, щоб друзі називали його не Карл, а Хагбард; в інтернеті ж його незмінним псевдонімом став Hagbard.
У реальному житті Кох залишався старшокласником із масою проблем. Через труднощі з навчанням і дисципліною він не зміг закінчити 11-й клас навесні 1983 року, а повторно розпочатий восени того ж року курс теж не довів до кінця: після смерті бабусі загострилися конфлікти з батьком і мачухою, тривожність зробила сон можливим лише з сильними препаратами, а вживання нелегальних речовин стало регулярним. У серпні 1984 року батько, який тоді був головним редактором однієї з гамбурзьких газет, помер від раку, залишивши спадок у 100 000 німецьких марок.
Отримані гроші дали неоднозначні наслідки: з одного боку, юнак радів, з іншого — великі кошти дратували, і їх намагалися витратити якомога швидше. Він винайняв окрему квартиру в Ганновері, переїхавши з родинного гнізда; почав платну терапію для боротьби з тривожним розладом (але кинутий менш ніж за рік); і придбав сучасний на той час комп’ютер Atari ST, який назвав FUCKUP на честь кібернетичної системи Хагбарда з «Illuminatus!». Після цього остаточно вирішив зайнятися програмуванням і хакерством — тим більше що тема «небезпечних анархістських хакерів» була тоді в пресі на піку інтересу.
Другою його настільною книгою після трилогії Вілсона й Ши став напівпідпільний «Довідник для хакера» (Handbuch für Hacker) Юргена Шали з Chaos. Але справа полягала не лише в інтересі до комп’ютерів, програмування та мереж. Хакерство для Карла стало способом реалізувати ідеї з Illuminatus!, наблизитися до образу Хагбарда Селіна та розгадати похмурі таємниці світу — принаймні так було на початку. Однак слідування за «білим кроликом» і полювання на світові змови часом призводить до непередбачуваних наслідків.
Далі йде розповідь про життя й загибель одного з найвідоміших німецьких хакерів — Карла Коха, відомого також під іменем Hagbard. Вже відомо, як із складної сімейної ситуації він прийшов до хакерства та конспірології. Тепер слід показати, яким чином усе це привело його до співпраці з розвідкою КДБ СРСР — структуру, яка до того часу, наскільки відомо з відкритих джерел, мало цікавилася вторгненнями в комп’ютерні мережі західних країн. Саме Кох і його товариші, судячи з усього, стали тими «білими кроликами», що відкрили для вітчизняних спецслужб дорогу в мережу та продемонстрували, наскільки корисним може бути мистецтво хакінгу для розвідки. Однак досягнення цього виявилося непростим шляхом.
Отже, Карл Кох використав спадщину батька для оренди квартири в Ганновері та придбання сучасного на той час комп’ютера Atari ST. Восени 1984 року він повністю занурився у вивчення хакерства, керуючись підпільним німецьким посібником «Довідник для хакера» (Handbuch für Hacker), створеним Юргеном Шаллом із Chaos Computer Club. Першими об’єктами його експериментів стали сервери Ганноверського університету, з яких він зумів отримати низку непублічних даних і водночас спричинив пошкодження частини систем — інцидент привернув увагу місцевої преси.
Згодом Кох почав активно спілкуватися з іншими німецькими хакерами — як онлайн, так і наживо, поступово формуючи коло знайомств, де деякі контакти переросли у справжню дружбу. Одним із найближчих до нього людей став Ганс «Пенго» Хюбнер із Західного Берліна, тісно пов’язаний із керівництвом CCC. Хюбнер високо оцінював Коха за фанатичну відданість хакерству, сильну інтуїцію та яскраву уяву. Водночас він із обережністю ставився до світогляду Карла, побудованого на некритичному сприйнятті психоделічної трилогії «Illuminatus!», яка дедалі більше впливала на поведінку і спосіб мислення його друга.
Карл Кох усе більше ототожнював себе з головним героєм трилогії — Хагбардом Селіном. Саме на його честь він узяв нік hagbard і наполягав, щоб друзі називали його так навіть поза мережею. За спогадами знайомих, Кох дедалі сильніше переконував себе в реальності всесвітньої змови ілюмінатів, описаної в Illuminatus! — таємної організації, що, на його думку, контролювала уряди, спецслужби й корпорації задля досягнення зловісних, але прихованих цілей.
У власній уяві Кох вважав, що плани ілюмінатів передбачають неминучу світову ядерну війну, до якої світ нібито наближався у першій половині 1980-х через напруження між США і СРСР та серію небезпечних інцидентів, пов’язаних із помилковими сигналами про початок ядерного удару. У цьому сценарії він бачив себе героєм спротиву, який здатен викрити змову й запобігти катастрофі.
Саме таке бачення світу стало однією з головних причин, чому Карл захопився хакінгом. Для нього комп’ютерні мережі були водночас і витвором ілюмінатів — їхнім інструментом контролю, — і зброєю, яку можна використати проти них.
У романі «Illuminatus!» Хагбард Селін використовував для своїх цілей комп’ютер із пафосною назвою FUCKUP (Перший Універсальний Кібернетично-Кінетичний-Ультрамікро-Програмер). За сюжетом ця машина, навіть поза комп’ютерними мережами, через нібито «вібрації світу» могла зчитувати інформацію про події на планеті, вести «розмови» з людьми та навіть зливатися зі свідомістю власника під час медитацій із підключеними електродами. Свого нового Atari Кох охрестив саме так і, позбавлений можливості користуватися містичними вібраціями, занурився в Інтернет.
За однією з версій, головною життєвою метою Коха було створення цифрової копії себе у вигляді повноцінного штучного інтелекту, завантаження її в мережу та «підрив Інтернету зсередини». Мінімальною програмою дій він вважав показати глобальним змовникам — уявній Системі — своє існування в мережі; якщо ж це призведе до арешту, то йому залишалася роль мученика цифрового хакерського спротиву. Стартом для реалізації плану мав стати злам тих ділянок ARPAnet, де зберігалися секретні дані американських військових та спецслужб.
Пенго був щиро зачарований тим дивним світом, у якому жив Карл Кох. Його вражала впевненість друга в реальності всесвітніх змов, віра в містичний бік буття та фанатичне прагнення боротися з «Системою». Однак деякі висловлювання Коха виглядали відверто тривожно. За словами знайомих, він якось говорив про можливість піднятися на хмарочос Світового торговельного центру з портативним ядерним пристроєм і натиснути на кнопку. Такі фантазії насторожували навіть у контексті його нестабільної психіки.
При цьому регулярне вживання Карлом заборонених речовин Пенго не лише не засуджував, а навпаки — схвалював і розділяв. Саме це, а не конспірологічні теорії, було справжнім приводом для занепокоєння. Алкоголь і наркотики поступово ставали звичним фоном їхнього спілкування, посилюючи відрив Коха від реальності.
Крім Карла (якого всі тепер називали Hagbard) і Пенго, у ганноверській компанії хакерів-аматорів було ще троє учасників. Дірк-Отто Бжезінський, відомий під ніком DOB, був типовим комп’ютерним гіком у підлатаних дротом окулярах і переховувався від призову до Бундесверу.
Маркус «Urmel» Гесс поєднував захоплення хакерством із роботою програміста-юніксоїда у фірмі Focus Computer GmbH та діяльністю в консервативній партії ХДС. Він єдиний не вживав нічого, крім пива, і безуспішно намагався відмовити друзів від наркотиків.
П’ятий член компанії, Пітер «Педро» Карл, не мав стосунку до хакінгу. Він працював круп’є в одному з ганноверських казино, підробляв перегонкою автомобілів і займався переправленням наркотиків. Саме Педро постачав компанію психоактивними речовинами та часто поводився агресивно, висуваючи небезпечні й непродумані ідеї.
Карл був центром цієї компанії — завдяки поєднанню фанатичного захоплення хакінгом і сильної харизми. За спогадами знайомих, навколо нього відчувалася особлива «аура», що буквально притягувала людей. Він виглядав як живе втілення героя кіберпанку — талановитого та відчайдушного хакера, який кидає виклик корпораціям, спецслужбам і таємним товариствам. Якби німецьке видання роману «Нейромант» Вільяма Гібсона вийшло раніше (оригінал 1984 року, переклад 1986-го, тоді як захоплення «Ілюмінатусом» почалося ще 1979-го), його кумиром міг би стати не Хагбард Селін, а Генрі Кейс. Однак між трилогією «Кіберпростір» і «Ілюмінатусом» простежується чимало спільних тем, хоч Гібсон і не називав останній своїм джерелом натхнення.
Важливою рисою Карла Коха була здатність до глибокої концентрації: він міг годинами сидіти за екраном, майже не рухаючись, і послідовно досягати поставленої мети.
Пенго проживав переважно в Західному Берліні й навідувався до Ганновера періодично, тоді як інші учасники компанії жили постійно у столиці Нижньої Саксонії. На початку 1985 року вони створили ганноверське відділення німецького хакерського співтовариства CCC — спільноту Leitstelle511, яка існує донині. Окрім квартири Карла, зустрічі часто проходили у кафе Café Filmore.
Кох мав широке коло знайомств серед німецьких комп’ютерників і, за словами колег, відмовлявся від пропозицій злому банківських рахунків чи іншої кримінальної діяльності. Хакінг розглядався лише як мистецтво, і саме в цій сфері він досяг значних успіхів. У листопаді 1985 року Карлу вдалося зламати через мережу мейнфрейм VAX у Національній прискорювальній лабораторії імені Фермі в Чикаго.
Усе могло б складатися добре, однак Педро підсадив Коха на кокаїн, що лише погіршило його й без того нестабільний психічний стан. Згодом додалося ЛСД, який Карл, за власним висловом, використовував для «експериментів у сфері сприйняття». У записці-мемуарі 1989 року він писав, що до травня 1986 року «набув парапсихологічне сприйняття і юнгіанську синхронічність» — термін, яким Карл Юнг позначав нібито паранормальні явища, такі як телекінез чи ясновидіння, що порушують принципи причинності та теорії ймовірності.
Паралельно зростали параноя і тривожність. Кох активно займався проникненням на сервери, пов’язані з атомною енергетикою, зокрема CERN, і сильно занепокоївся після аварії на Чорнобильській АЕС. Він розцінив катастрофу як результат змови ілюмінатів і водночас почав підозрювати, що міг бути мимоволі причетним до подій. Насправді ж жодних технічних зв’язків між Інтернетом і обладнанням ЧАЕС у середині 1980-х не існувало і не могло бути в принципі.
Втім виникла типова для таких історій ситуація. Спочатку дози від Педро були безкоштовними — потім, як заведено, безоплатне закінчилося, і батьківська спадщина швидко розтратитися на наркотичні вливи. До того ж Педро вивели з казино через хитросплетеність і умовний термін за перевезення партії гашишу з Амстердама до ФРН, через що йому дуже не вистачало грошей. Навесні 1986 року компанія серйозно замислилася над тим, де б підзаробити, використовуючи прокачані навички хакерства.
Наприклад, на початку 1986 року Карл з’явився на комп’ютерній виставці Cebit у Ганновері й публічно, «на суперечку», зламав захищений мейнфрейм за допомогою звичайного домашнього ПК. Існують непідтверджені відомості, що учасники групи нібито брали участь у кримінальному комерційному хакінгу — зламували сервери Siemens та Digital Equipment Corporation (DEC) і продавали на чорному ринку вкрадений цінний код. Проте до серпня визріла нова ідея: викрадати американські військові секрети й продавати їх КДБ СРСР.
Карл та інші пізніше заявляли, що ідея належала Педро. Проте це викликає сумнів, адже саме в той час ризики для громадян країн НАТО у сфері шпигунства виглядали не меншими, ніж участь у наркобізнесі — справі, яку Педро добре знав. Період перебудовної «розрядки» у радянсько-американських відносинах лише починав набирати обертів і фактично стартував восени 1986 року, після зустрічі Горбачова з Рейганом у Рейк’явіку.
Перед тим гриміли події, відомі як «Рік шпигунів» — 1985 рік, коли у США та СРСР було викрито численних агентів і «кротів» у вищих ешелонах влади. З американських спецслужб — ЦРУ, АНБ, ВПС та ВМС США — роками витікала засекречена інформація, що потрапляла до Москви. Одночасно радянські органи безпеки розкрили агентів ЦРУ у центральному апараті КДБ та ГРУ.
Спецслужби обох таборів перебували в стані максимальної підозри й нервового напруження, бачачи змову противника буквально в кожній тіні. Середина 1980-х стала, мабуть, найнебезпечнішим періодом для будь-якої самодіяльної участі у шпигунських іграх — гірше було лише на початку 1950-х, під час апогею тотального шпигунства по обидва боки «залізної завіси». Лише у 1987 році рівень протистояння спецслужб почав поступово знижуватися.
Однак Кох і компанія зробили саме це: вони вирішили, що добувати хакерством секрети американських військових та спецслужб і продавати їх радянській розвідці буде і вигідно, і правильно. І тут, все ж таки проглядається швидше світогляд контрсистемного Карла, а не шахраюватого Педро. Звичайно, в його улюбленій трилогії «Ілюмінатус» послідовно проводилася думка про те, що всі великі держави дуже схожі одна на одну — а як комічний прийом характеристики лідерів США, СРСР і КНР, що діють у сеттингу, збігаються дослівно:
Це був чудовий зразок домінантного самця нинішньої епохи. П’ятдесятип’ятирічний, жорсткий, практичний і не обтяжений складними етичними комплексами, які ускладнюють інтелектуалів, він давно зрозумів, що світ — це суче місце, в якому можуть вижити тільки найпідступніші і найжорстокіші. Він був настільки добрим, наскільки це можливо для прихильника філософії крайнього дарвінізму. Принаймні, він щиро любив дітей і собак, якщо тільки вони не знаходилися на території, яку, виходячи з Національних інтересів, слід бомбардувати. Він приймав амфетамінові стимулятори, щоб витримати робочий день, який тривав по двадцять чотири години на добу, тому в його світосприйнятті згодом з’явився параноїдальний ухил. Щоб угамувати постійне занепокоєння, йому доводилося ковтати транквілізатори, і тому його відчуженість іноді межувала з шизофренією. Але основну частину часу внутрішня практичність дозволяла йому триматися за реальність. Коротше кажучи, він був дуже схожий на правителів (Росії та Китаю/Америки та Китаю/Росії та Америки).
Однак як західнонімецький підліток із ліво-анархічними поглядами, який протестував проти АЕС і присутності американських військ у ФРН, Кох бачив головну втілену «Систему» саме у США — у їхніх спецслужбах, корпораціях і озброєннях. У західній пресі того часу СРСР виглядав слабкішим, тому в очах лівої молоді часто викликав радше співчуття; критика Радянського Союзу сприймалася як антикомуністична провокація ЦРУ. Водночас напруження Холодної війни залишалося високим, і існувала ймовірність, що за американські секрети КДБ готовий платити пристойні гроші — у статтях про викриття «кротів» у США фігурували значні суми. Загалом ганноверська компанія вирішила, що справа варта зусиль. Операцію назвали «Еквалайзер» (або «Зрівняльник») — імовірно, ідея належала Карлові Коху.
Східний Берлін, через який планували вихід на радянську сторону, отримав у жаргоні назву «Париж», а радянську розвідку в розмовах охрестили «Teddy Bear». Проте для ведення переговорів про оплату потрібні були реальні докази технічної спроможності: треба було показати, що можна дістати цікаві й секретні матеріали. Карл разом із ДОБом (Дірк-Отто Бжезінським) взялися до роботи, згодом до них приєднався Урмель (Маркус Гесс). Протягом літа 1986 року вони обійшли близько тридцяти серверів міністерств оборони та енергетики США, а також сервери університетів і дослідних центрів, пов’язаних з оборонними розробками.
У своїх атаках хакери активно використовували вразливість в утиліті movemail, виявлену Маркусом Гессом. Завдання цієї частини Emacs було просте — перемістити пошту з /var/spool/mail до профілю користувача; у 1986 році movemail було доповнено можливістю забирання пошти через POP3, для чого програму запускали з правами SUID root. У такій конфігурації користувач, чиїй пошті здійснювалося переміщення, міг читати й записувати будь-які файли в локальній системі, оскільки movemail працював з правами root. Цю вразливість виправили лише після того, як діяльність Коха та його спільників стала відома. Звісно, movemail була не єдиним бар’єром на шляху до секретних файлів, але знання про цю слабкість значно спростило завдання ганноверським хакерам.
Після злому близько тридцяти серверів і запису на дискети великої колекції файлів із термінами на кшталт ICBN чи Nuclear, операція перейшла до наступної фази. На початку 1986 року Пітер «Педро» Карл з’явився біля ґанку радянського торгпредства в Східному Берліні і, роблячи таємничий вигляд, заявив про наявність певної ділової пропозиції. Спочатку до нього ставилися насторожено — припускали, що це може бути або провокатор із ФРН, або нахабний початківець-«кріт» ЦРУ чи БНД, або просто нерозумний аферист.
Такий інтерес не зник: якийсь офіцер КДБ, що представився як Серж, згодом вирішив з’ясувати, чим саме можуть бути корисні запропоновані матеріали. Він провів Педро в захищене від прослуховування приміщення; там Педро виклав суть пропозиції й запропонував розвинути співпрацю — але за винагороду не менше одного мільйона німецьких марок (приблизно півмільйона доларів за тодішнім курсом).
КДБ, звісно, зацікавив доступ до американських комп’ютерів у стратегічних установах, хоча раніше здебільшого користувався традиційними методами агентурної розвідки і підкупу. У самих США контррозвідка ще з початку 1980-х побоювалася можливих проникнень гіпотетичних хакерів КДБ і ГРУ у закриті мережі. Серж із берлінського відділення мав лише розмите уявлення про комп’ютерні мережі, але визнав пропозицію потенційно цікавою й перспективною. Водночас виникло ускладнення: для передачі цієї справи радянським технічним фахівцям йому були потрібні більш докладні технічні відомості.
Педро виявився не в змозі надати такі деталі — незважаючи на часте спілкування з хакерами, його знання хакінгу були поверхневими. Після невдалих спроб пояснити технічні нюанси Педро пообіцяв через кілька днів принести щось більш наочне і показове. Серж записав його паспортні дані і повідомив, що на контрольно-перепускних пунктах між Західним Берліном і НДР Педро проходитиме без перевірок.
На наступну зустріч Педро приніс Сержу список серверів у США, які Карл та його компанія вже зламали, із зазначенням, де можуть зберігатися потенційно цінні для СРСР дані. Серж узяв матеріали для перевірки, але заплатив за них лише 300 марок, наполягаючи, що для серйозної розмови потрібні вагоміші докази. Після перевірки частини отриманих хакерами файлів він висловив готовність продовжити співпрацю та уточнив, які саме відомості становлять найбільший інтерес для радянської сторони.
Головним напрямом пошуку стала «Стратегічна оборонна ініціатива» (SDI), відома в СРСР як СОІ і прозвана у пресі «програмою зоряних війн». Її було оголошено президентом Рональдом Рейганом у 1983 році. Проєкт передбачав створення в навколоземному просторі ешелонованої системи протиракетної оборони, що використовувала новітні на той час технології, зокрема бойові лазери. У разі успіху вона могла б позбавити СРСР можливості завдати ефективного ядерного удару, оскільки всі радянські боєголовки можна було б знищити ще на етапі польоту. Це дало б США змогу проводити більш агресивну зовнішню політику, не ризикуючи власною безпекою навіть у разі глобального конфлікту.
Програма була надзвичайно амбітною й дорогою, потребувала технологій, у яких Радянський Союз суттєво відставав. При цьому радянська економіка вже не витримувала навіть поточних військових витрат. Досі залишається невідомим, чи дійсно планувалося повномасштабне розгортання СОІ, чи це був масштабний блеф, покликаний змусити СРСР витратити останні ресурси або піти на поступки. Реалізовано проєкт так і не було, але в середині 1980-х СОІ стала головним об’єктом інтересу радянської розвідки, і хакерам було наказано шукати в ARPAnet і ранньому Інтернеті все, що з нею пов’язано.
Другим завданням стало добування вихідних кодів операційних систем і технічних даних про виробництво комп’ютерів. Робота розпочалася, але фінансова сторона залишається неясною. За одними джерелами, група вже за першу передачу отримала 30 000 марок, за іншими — Серж лише поступово видавав невеликі суми по кілька сотень. Загальна сума, яку Кох і його спільники одержали за співпрацю з КДБ, оцінюється приблизно у 90 000 дойчмарок (приблизно 45 000 доларів США).
Цінність здобутої інформації також оцінюється по-різному: від «нічого справді важливого» до «даних, які коштували набагато більше, ніж заплатили радянській стороні». Спочатку до Східного Берліна їздив лише Педро, однак згодом, для детальніших технічних пояснень, його почали супроводжувати Карл Кох і Дірк-Отто Бжезінський.
Пізніше повідомляли, що сліди незаконних проникнень вели до різних серверів у США і за їхніми межами: серед названих об’єктів — системи USEUCOM у Ганновері, база міжконтинентальних стратегічних ракет в Алабамі, один із інформаційних центрів ЦРУ, лабораторія штучного інтелекту Массачусетського технологічного інституту, реактивна лабораторія в Пасадені. Нібито були злами на авіабазі ВПС США в Рамштайні та в логістичному центрі армії США у Зекенхаймі (ФРН), у центрі зв’язку армії США на Окінаві (Форт-Бакнер), на базі 24-ї дивізії в Форт-Стюарті (Джорджія) та в кількох великих обчислювальних центрах.
Інші джерела, проте, сумніваються в повноті та правдивості такого списку: частину його, ймовірно, роздмухали журналісти, частину — могли додати американські силові структури, щоби показово покарати німецьких хакерів і відстрашити інших. На крайньому боці спектра є версія, ніби Кох і його спільники обманювали КДБ, підсовуючи радянським фахівцям відкриті дані й відкритий код під виглядом важкодоступної таємної інформації — проте ця гіпотеза виглядає менш правдоподібною.
Ні Карл Кох, ні його товариші не підозрювали, що не залишилися непоміченими. Уже в серпні 1986 року, коли ганноверська п’ятірка готувала матеріали для передачі КДБ, сліди їхніх зламів випадково помітив один із співробітників Каліфорнійського університету в Берклі. Допитливий науковець вирішив з’ясувати, хто й навіщо відвідує лабораторні сервери «як удома». З цього й почалося полювання на перших хакерів, що працювали на КДБ — про хід і завершення якого йтиметься в другій частині.
